В радянські часи регіоналістика спиралась на регіональну політику. яка, по суті, була лише територіальною проекцією політики екстенсивної індустріалізації. При цьому увага зверталась на особливості формування та розміщення територіальних господарських комплексів і виробництв. Питання ж розселення, інфраструктури, землекористування, екології опинилися в компетенції відомчої містобудівної науки. При цьому просторова економіка, не зважаючи на багаточисельні теоретичні напрацювання та практичний досвід в цій галузі науки та сфері діяльності, взагалі тривалий час називалася «буржуазною економічною теорією».
Тому не дивно, що для українського суспільства роки, починаючи з 90-тих минулого століття, характеризуються напруженими та далекими від завершення пошуками місця та значення держави в системі управління соціально-економічним розвитком регіонів. Значного поширення в останні роки набули дослідження, які пов’язані саме з регіональною проблематикою.
Концептуальний підхід до цієї нової галузі знань сформульовано відомими вченими М.І. Долішнім та С.М. Злупко, які підкреслюють, що «завдання регіонології полягав в тому, щоб часткові та емпіричні дослідження з регіоналістики звести в певну логічну систему категорій і принципів, виробивши таким чином спільну для регіоналістів наукову мову». Цього вимагає не тільки наука, але передусім практика розвитку регіонів, проведення ефективної регіональної соціально-економічної політики.
Зазначимо, що в основі розв’язання проблем забезпечення сталого просторового розвитку має бути покладено вивчення наявного геопростору, концепція якого слугує аналізу і моделюванню географічних явищ і процесів (розподілу, розміщення, диференціації, вирівнювання, концентрації та деконцентрації, просторової дифузії, поляризації та ін.); в абстрактному вигляді вона відображає загальні, метричні та типологічні (кількісні та якісні) характеристики географічної оболонки.
На думку Шаблія О.І., в геопросторі відбувається політичне, соціальне, економічне та духовне життя населення країни. Він представляє собою передусім місце активної життєдіяльності людей. Пошуку шляхів раціональної територіальної організації суспільства, в тому числі розселення населення, розміщення виробництва, забезпечення ефективного використання природних ресурсів, їх охорони й відтворення в інтересах теперішнього та майбутнього поколінь присвячена географічна наука.
Сонько С.П., Кулішов В.В,. Мустафін В.І. зазначають, що серед інших наук, які лежать в основі загальної теорії розміщення, у географії є досить старі традиції в постановці й вирішенні просторових проблем. Передусім, у розвитку хорологічної концепції, в царині якої знаходяться просторові відносини.
Стрижневою проблемою суспільної географії лишається обґрунтування раціональної просторової взаємодії суспільства і природного середовища на засадах сталого – екологічно безпечного й економічно ефективного соціального розвитку. Вплив географічного середовища, в першу чергу ландшафту та клімату, на господарські звичаї та інші соціальні інститути і суспільні процеси широко розглядався ще античними мислителями Аристотелем, Геродотом, Полібієм, Парменідом, Платоном, Цицероном, Стратоном, арабським істориком Ібн Халдуном.
Багато уваги приділено класиками політичної економії питанням територіальної обумовленості економічного розвитку. Так. Адам Сміт (1723-1790) в якості одного з джерел багатства народів називав землю, при цьому особливо підкреслював якісне різноманіття кліматичних, ґрунтових, етнічних умов, які впливають на економічну диференціацію та спеціалізацію регіонів.
Девід Рікардо (1772-1823), досліджуючи цю проблему, прямо пов’язав земельну ренту з якістю землі, що виникає на основі кліматичних, ґрунтових, географічних умов. Теорія ренти заклала основу для вивчення економічної спеціалізації та інтеграції районів. Але в подальшому ці магістральні економічні дослідження відійшли від вивчення територіальних умов економічного розвитку і були більше спрямовані на питання формування капіталу.
Французький політичний діяч Жан Боден (1530-1596) одним із перших приступив до систематизації проблем господарського розвитку територій та впливу географії на соціально-економічну активність. Він розглядав суспільство як суму господарських союзів-сімей, які розвиваються на кровних зв’язках і формуються під впливом навколишнього середовища.
Помітний внесок у дослідження географічної обумовленості господарської діяльності вніс Іоганн Готфрід Гердер (1744-1803), який визначив у якості рушійної сили економічного і соціального розвитку суспільства внутрішні та зовнішні фактори (у тому числі фізичну природу, географічне положення).
Олександр фон Гумбольдт (1769-1859) на основі застосування величезного емпіричного матеріалу наполегливо доводив, що географія повинна надавати цілісну картину та служити конкретним економічним, соціальним та політичним ідеям розвитку суспільства.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) у «Географічній основі всесвітньої історії» вперше поєднує географічну обумовленість розвитку територій з етнічним складом населення, виділяє три «географічні відмінності» земної поверхні, виводячи з них тип економіки.
Засновники соціальної школи французької політекономії Турвіль та Демолен. використовуючи методи описової географії Фредерика П’єра Гійоми Ле Плея (1806-1882). виявили зв’язок між географічним середовищем та економічною діяльністю.
Суттєвий внесок у соціогеографію зробили німецький дослідник Штейнметц Чарльз Протеус (1866-1923), французький географ, засновник наукової школи «географії людини», автор книги «Принципи географії людини» (1922) Поль Відаль де ла Блаш (1845-1918), французький історик Февр Люсьен (1878-1956). Вони розвинули такий науковий напрямок як соціальна географія, що не обмежується лише дослідженнями впливу людської діяльності на природний ландшафт. Вона охоплює в коло своїх проблем соціальний простір, відносини людини та простору, значення просторово-географічних факторів у соціальних процесах. Соціальна географія вивчає просторові процеси та форми організації життя людей, залежності їх поведінки від змін ринкової кон’юнктури.
Знання з економічної географії дозволяють обґрунтовувати розміщення різноманітних видів діяльності з метою отримання максимального прибутку. Саме вона вивчає просторові процеси та форми організації життя людей.
Розкриваючи географічний напрямок формування теорії сталого просторового розвитку, слід назвати концепцію «антропографії», розроблену російським дослідником, головою Російського географічного товариства П.П. Семеновим-Тянь-Шанським (1827-1914). Яка містить наступні принципові моменти:
- «антропографія» – це синтетична та багаторівнева система знань у структурі географічної науки, вона представляє собою географію «територіальних та духовних панувань суспільства»;
- в традиційний географічний детермінізм покладено антропологічні засади, що розглядають людську діяльність, насамперед економічну, як важливий ланцюг у формуванні територіальних систем на основі тих чи інших географічних факторів;
- адміністративно-економічні територіальні системи представляють собою сукупний результат дії природних, історичних, економічних та культурних факторів розвитку територій;
Загальні економічні закони колишнього Радянського Союзу з жорсткою директивною (закритою) економікою не передбачали будь-якої хаотичності, тим більше в питаннях просторової організації господарства. Сонько С.П., Кулішов В.В., Мустафін В.І. зазначають, що в методології економічної географії переважали теорія економічного районування, в царині якої знаходилось жорстке державне регулювання економіки.
Російський економіко-географ М.М. Колосовський (1891-1954) – автор робіт «Теорія економічного районування», «Основи економічного районування» – розробив концепцію територіально-виробничих комплексів, широко дослідив геоекономічні проблеми розвитку регіонів.
Засновник французької географічної школи П. Відаль де ла Блаш (1845-1918) створив концепцію, відповідно до якої політична історія має два аспекти – географічний, власне оточуюче середовище, і історичний, сама людина, яка відіграє провідну роль в активізації простору. Учений не погоджувався з Ф. Ратцелем. який, на його думку, абсолютизував роль просторового чинника. За висловлюванням П. Відаля де ла Блаша: «Людина – не тільки фрагмент декорації, а й головний актор спектаклю»..
Центральним елементом концепції де ла Блаша є поняття локальності розвитку просторової системи, основу якої становить спільність людей, яка формується в процесі господарської взаємодії людини з оточуючим середовищем. Якщо Ратцель визначав універсальну тенденцію до глобалізації шляхом створення світової держави та централізованої господарської системи, то де ла Блаш, звертаючи особливу увагу на питання комунікацій, вважав можливим створення в майбутньому світової системи внаслідок взаємодії окремих локальних осередків. Де ла Блаш розглядав цей процес як самодостатній, здатний призвести до створення єдиного, але нецентралізованого господарського механізму світової цивілізації.
Американець голландського походження Ніколас Джон Спайкмен (1893-1943) деталізував структуру просторових систем, запропоновану раніше Челленом, назвавши фактори, що визначають динаміку соціально економічного розвитку регіонів та більш крупних систем. Це – ландшафт, природа кордонів, обсяг населення, корисні копалини, економічний та технологічний розвиток, фінансова система, етнічна структура, рівень соціальної інтеграції, політична стабільність, духовна та культурна єдність населення.
З точки зору німецького геополітика Карла Шмідта (1888 – 1985), держава, господарство, вся соціальна реальність залежать передусім від якісної організації простору.
Фундатором української геополітики став С. Л. Рудницький (1877-1937 рр.). який зробив першу спробу ретроспективної інтеграції українських етнічних земель у дуже складній тогочасній (кінець ХІХ- початок XX століття) геополітичній ситуації
Окрім геополітичних наукових пошуків, проблеми управління розвитком просторових систем досліджувались у загальному колі економічної думки, – спочатку в галузі політичної економії а потім геоекономіки. Остання історично представляє собою синтетичну дисципліну, що утворилась на основі геополітики, економічної географії та регіоналістики.
Кочетов Е.Г. називає геоекономіку новою галуззю знань, що вивчає світовий економічний простір як своєрідний синтез найважливіших процесів міжнародної господарської діяльності, виходу його на пануючі позиції.
За Дергачевим В.А. геоекономіка – це наука про стратегію економічного розвитку в багатовимірному комунікаційному просторі під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів, що забезпечує високу якість життя в даному місці та соціальному часі.
Геоекономіка спочатку розглядалась як економічний аспект геополітики, але, розкриваючи не лише питання виникнення та вирішення глобальних економічних проблем, а й процеси управління розвитком окремих регіонів, вона набула розвитку як самостійний науковий напрямок. На основі результатів досліджень динаміки розвитку просторових систем тепер уже сформовано геоекономіку як самостійний науковий напрямок, назва якого вперше з’явилась у працях німецького історика Фритца Реріга, після чого геоекономіка набула популяризації Фернаном Броделем.
Важливе місце серед підходів, що характеризують генезис теорії сталого просторового розвитку регіонів, займає соціоекономіка. Вона «вивчає соціоекономічну двоєдиність суспільства як загальну суперечність між економічними і соціальними факторами суспільного прогресу. Людські ресурси як активний творчий суб’єкт економічного життя суспільства перебувають у взаємозв’язку та взаємозалежності з економічними явищами і процесами, зумовлюють їх динаміку і спрямованість».
В світі глобальної геоекономіки широко відомою є концепція «світів-систем», розроблена американським економістом І. Валлерстейном.
При розкритті проблем сталого просторового розвитку регіонів заслуговують на увагу категорії, схеми, способи та прийоми аналізу наступних теорій та концепцій:
- теорія полюсів росту (Ф. Перру, У. Алонсо), яка орієнтує на активний саморозвиток регіонів шляхом стимулювання та зміцнення міжгалузевих зв’язків на основі інфрастурних проектів (60-ті роки ХХ століття);
- системно-економічна просторово-часова теорія (І. Валлерстайн, Ф. Бродель), згідно з якою політичні та економічні імперії із мегаполісом у центрі протягом останніх 500 років накопичили досвід інтенсивної експлуатації своїх периферійних регіонів-колоній та усвідомили її негативні наслідки. Периферійні регіони колонії або ставали депресивними, або набували політичну чи економічну незалежність (70-ті роки XX століття);
- концепція регіону-квазікорпорації (П. Ній кап, Дж. Модельські, Т. Скочпол, Дж. Абу-Луход та ін.), що в умовах жорсткої глобальної конкуренції витісняє класичну теорію регіонального розвитку, орієнтовану на зменшення територіальних відмінностей відповідно до теорії Дж. М. Кейнса про побудову держави загального благополуччя (80-тіроки XXстоліття);
- еволюційна економічна теорія (Р. Нельсон, С. Унтер, В. Макаров, В. Маєвський,В. Попов та ін.). сформована за умови дії безкомпромісної глобальної конкуренції.
- концепція глобальних міст-регіонів (Дж. Фрідман, Г. Вольф, С. Сассен, Дж. Окотт.), яка обґрунтовує домінантну роль 300 світових мегаоолісів-регіонів (з чисельністю населення від 1 мли. до 10 млн. чол.) в глобалізації світової економіки (80-ті-кінець 90-тих років XX століття).