Початок XXI століття характеризується глобалізаційними процесами, макроінформаційним насиченням усіх сфер людського розвитку, що об’єктивно потребує комплексного розв’язання соціальних, економічних та екологічних проблем функціонування суспільних систем різного рівня: світу, континентів, країн та їх регіонів. Вони мають не тільки часові, а й яскраво виражені просторові виміри, що пов’язане зокрема зі зміною традиційних критеріїв локалізації, які притаманні територіально-галузевим принципам управління.
Одним з найгостріших завдань, що нині стоять перед світовою цивілізацією, є вирішення проблеми досягнення сталого (збалансованого) розвитку. Пахомова Н.В. Ендрес А.. Ріхтер К. зазначають, що «проблема полягає в тому, щоб знайти таку магістраль економічного розвитку, яка б не призвела до зниження рівня добробуту майбутніх поколінь людей. Центральне завдання економічної науки полягає в тому, щоб перетворити ідею сталого розвитку в операціоналізовану наукову та політичну концепцію».
Концепція сталого розвитку була прийнята 1992 року в Ріо-де-Жанейро на міжнародному форумі «Навколишнє середовище та розвиток» в якості обов’язкової для всіх держав та народів. Вона за своєю суттю є програмою соціального та економічного розвитку людства, яка враховує екологічні обмеження та охорону навколишнього середовища.
Ідея про необхідність забезпечення сталого розвитку не є новою. В літературі можна зустріти багато різних думок про час та джерела її зародження. Одна група авторів вважає, що сучасна концепція сталого розвитку тісно перетинається з підходом до розвитку з точки зору «основних потреб», визначених Міжнародною організацією праці ще в 70-ті роки XX століття.
Друга група дослідників пов’язує початок широкого застосування терміну «сталий розвиток» з виходом у 1987 році доповіді Всесвітньої комісії з економічного розвитку «Наше спільне майбутнє». Відповідно до цього основою формування нового типу росту виступає сталий розвиток, який включає в себе два основних поняття: концепцію «потреб», зокрема пріоритетність задоволення життєво необхідних потреб бідної частини світу, та концепцію «обмежень», що накладаються залежно від виливу технології, соціальної організації на здатність навколишнього середовища задовольняти сучасні та майбутні потреби».
Третя група науковців стверджує, що концепція сталого розвитку формується, виходячи з концепції (або стратегії) людського розвитку, розкриття якої пов’язане з підготовкою 1990 року в рамках Програми розвитку ООН «Звіту про людський розвиток».
Взагалі, сталий розвиток (в англійській термінології – sustainable development), відповідно до визначення ООН, означає розвиток суспільства, який дозволяє задовольняти потреби нинішніх поколінь, не завдаючи при цьому збитку можливостям, що залишаються в спадок майбутнім поколінням щодо задоволення їх власних потреб.
У сучасний період ознака «збалансованість» перестала обмежуватись лише визначенням необхідності забезпечення доступу сучасного та майбутніх поколінь до можливостей. Вимога сталості людського розвитку тепер включає в себе потребу відтворення усіх форм капіталу – людського, матеріального, екологічного, інституційного і т.д.
За визначенням Всесвітнього банку, сталий розвиток представляє собою процес управління сукупним капіталом суспільства на користь збереження та примноження людських можливостей. В центр сучасних підходів до визначення поняття сталого розвитку поставлені інтереси людської особистості, право людини на здорове і плодотворне життя.І
Взагалі всі існуючі визначення категорії «сталий розвиток» зводяться до того, що для забезпечення сталого розвитку необхідно враховувати співвідношення поточних та перспективних життєвих потреб як країни в цілому, так і кожного її регіону зокрема. Реалізація цього принципу пов’язана з подоланням сукупності суперечностей (екологія та економіка, ресурси та потреби, багаті та бідні і т. д.); необхідністю фундаментального вивчення природничих та суспільних процесів, що впливають на сталий розвиток; можливістю розробки економічних механізмів щодо адаптації господарської діяльності до вимог збалансованого розвитку.
Основою сталого розвитку виступає паритетність відносин в тріаді «людина-господарство-природа». Збалансований розвиток передбачає процес виживання та відтворення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремо взятої людини в суспільстві, забезпечення прав та свободи, збереження довкілля, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на природне середовище і гармонізацію розвитку.
За Корсаковою А.А. в найбільш загальному вигляді сталий розвиток за часовим форматом, з врахуванням основних параметрів загалом для економіки, може бути представлений в такому вигляді
,
де: – функція сталого розвитку;
L – трудові ресурси – фактор суспільного розвитку, ефективність дії якого може бути збільшена шляхом підвищення рівня використання робочої сили;
К – засоби виробництва (штучно створений капітал) – фактор суспільного розвитку, ефективність дії якого може бути підвищена шляхом запровадження інноваційних процесів на виробництві;
N – природні ресурси як сума природного капіталу, який потенційно можливо замінити штучно створеним, та критичного природного капіталу, який не може бути заміненим іншим елементом; скорочення його споживання можливе шляхами підвищення кваліфікації трудових ресурсів, використання матеріалів-замінників;
І – інституційні фактори – які в контексті сталого розвитку відіграють важливу роль, оскільки культурні традиції, система цінностей, релігія впливають на вибір еколого-економічної політики;
t- інтервал часу (t=0….n).
Таким чином, досягнення сталого розвитку передбачає створення оптимальних умов для життєдіяльності населення, функціонування господарюючих суб’єктів та їх екологічної безпеки. В цьому плані філософія сталого розвитку здається зрозумілою. Основне питання звучить так: як поєднати економічні, соціальні й екологічні дії для забезпечення сталого розвитку. У першу чергу тут вимагається нове мислення. По-друге, необхідно поза випробуваними і традиційними шляхами знайти такі концепції, які б забезпечували сталий розвиток.